Знаменитості
Я давно хотів людям розповісти правду – розслідування загuбeлi Андрія Кузьменка закінчилося - батько Кузьми, не змовчав

Я давно хотів людям розповісти правду – розслідування загuбeлi Андрія Кузьменка закінчилося - батько Кузьми, не змовчав


----------------------------------
Чим закінчилось розслідування загибелі Андрія Кузьменка – «Кузьми», яким Скрябін був у дитинстві, як сталося, що майбутній музикант лікував зуби львівським бабусям, які паралелі він проводив між агресією Росії на Донбасі та Афганістаном, в інтерв’ю розповів його батько Віктор Кузьменко.

2 лютого 2015 року став тим днем, який поділив життя львів’ян Віктора Кузьмича та Ольги Михайлівни Кузьменків на «до» і «після». Шість років тому, близько восьмої години ранку (за іншими даними – близько сьомої) поблизу села Лозуватка Криворізького району Дніпропетровської області сталася жахлива аварія, в якій загинув їх син, відомий музикант, лідер гурту «Скрябін» Кузьма Скрябін. Його позашляховик Toyota Sequoia зіткнувся з молоковозом ГАЗ-53. Від отриманих травм Андрій Кузьменко загинув на місці. Кузьма повертався з Кривого Рогу, де напередодні його гурт відіграв черговий концерт, був втомлений. А чи була та аварія випадковістю – досі достеменно невідомо.
Батьки Кузьми зізнаються, що вже достатньо втомилися від інтерв’ю, зустрічей, вечорів та концертів пам’яті, надмірної уваги шанувальників. Але їм приємно, що пам’ять про сина та його творчість живі.
Ольга Михайлівна скромно зізнається, що годинами про сина може говорити лише батько. Ми спілкуємося з Віктором Кузьмичем в їхньому з дружиною ошатному будинку у смт Брюховичі, біля самого Львова. Тепло, затишно, все зроблено зі смаком. Стіни увішані плакатами, афішами та портретами легендарного сина. Будинок Кузьменків вже став такою собі Меккою для журналістів, друзів, волонтерів і просто тих, хто знав та любив Кузьму. Він і сам любив гостювати у батьків і годинами розмовляти на кухні з рідними.
Напевно, гості у вас часто бувають? Все виглядає, як при житті Андрія…
Нам залишилися лише спогади. Чесно кажучи, трохи втомилися від тієї надмірної уваги, але що зробиш. Таке життя. Нам приємно, що пам’ять про Андрія живе.
Кузьма любив гостювати у батьків і годинами розмовляти на кухні / фото з сімейного архіву
В одній кімнат на стіні – величезний банер з портретом Кузьми.
Це афіша концерту «Скрябіна», який мав відбутися 6 березня 2015 року у Кузнецовську на Рівненщині. Однак не судилося – за місяць до цього Андрія не стало…
Це його кімната?
Це була кімната Бусі, онуки нашої (дочки Андрія Кузьменка Барбари, – УНІАН) Вона вже закінчила медінститут, навчається на інтернатурі, рік тому вийшла заміж. Чоловік її теж лікар, дуже хороша і порядна родина, і нам приємно, що невістка з онукою тепер в Києві не самі, мають підтримку. Нас з Ольгою Михайлівною вони не забувають, часто приїжджають, та й телефоном щодня спілкуємося.
Ваш Андрій свого часу теж закінчив Львівський медуніверситет і навіть встиг попрацювати стоматологом. Онука пішла по слідах батька?
Вона завжди хотіла бути лікарем, причому – дерматологом. Власне, зараз навчається на інтернатурі саме за цією спеціальністю. Річ у тім, що в дитинстві, як і більшість підлітків, вона мала проблеми з обличчям, і довго не могла собі з тим дати ради. Тож вирішила, коли стане лікарем, допомагатиме таким підліткам, якою була сама.
Андрій Кузьменко бунтарем був з дитинства / фото з сімейного архіву
А Андрій лікарем ніколи не хотів бути, у нього в голові була лише музика. Медінститут – це наша з Ольгою Михайлівною була ідея. Андрій бунтарем був з дитинства. Ще в садочку його дратувала дисципліна. Згодом, вже коли виріс, зізнався, що не сприймав червоних квітів, які росли на клумбі біля входу в садок. Каже, вже тоді відчував, що ця атмосфера для нього неприйнятна. Тож, якщо щось вирішив – переконати було нереально.
Але ми йому завжди говорили, мовляв, вищу освіту мусиш мати, тоді буде статус і сам собі зможеш довести, що ти чогось вартий. А далі – життя покаже.
Яким ваш син був у дитинстві?
Дуже допитливим, іноді від його «чому» голова йшла обертом. Чому корабель не тоне, чому літак не падає, чому те, чому се… Тих «чомучок» було дуже багато! Ми все пояснювали, як дорослому, бо вважали, що треба пояснювати дитині одразу так, як воно є, не «сюсюкалися» з ним. Ми купували йому багато книжок з різними малюнками, яскравими, великими, потім – пластинки. Він дуже любив слухати казки. Програвач, який мали, віддали йому. Він в своїх п’ять років вже ним користувався, як хотів. Звичайно, ламав голку, платівки… Але це дуже розвивало у нього пам’ять.
У школу Андрій пішов в Новому Роздолі (Львівська область), ми тоді там проживали. Англійської в тій школі дітей навчали з першого класу, проте лише розмовну мову, жодної граматики чи абетки не було.
Пам’ятаю такий випадок. Ми відпочивали в Болгарії вдвох з Андрійком. Нам друзі зі Львова зробили таку послугу – включили нас в туристичну групу. Тож під’їжджає до нашого санаторію величезний двоповерховий автобус з іноземними туристами. Відчиняються двері, гід англійською щось говорить, Андрій щось відповідає. Він тоді був у четвертому чи п’ятому класі. Я ж мови не знаю, дивлюся на них, здивований… Потім Андрій каже – вони питають дозволу, чи можу я з ними поїхати, показати, де їхній санаторій. Я відпустив, бо це недалеко. Він сідає з ними в автобус, а через 15 хвилин прибігає – у двох жменях повно цукерок, жуйок, шоколадок імпортних. Для наших, радянських дітей, це тоді був цілий скарб! Каже, що вони його розпитували, звідки він, звідки так добре знає англійську. Андрійко каже, що зі Львова, з України. Одні знали де це, інші ні, але були дуже здивовані, що він у такому віці так добре знає англійську.
Андрій любив навчатися? Добре вчився у школі?
Навіть «тягнув» на золоту медаль, але тодішня система завадила цьому. Річ у тім, що в Новояворівськ ми переїхали (мене по службі перевели із Нового Роздолу), коли Андрій вже йшов у восьмий клас. Як виявилося, батьки, які хотіли, щоб їхні діти закінчили школу з медаллю, цей процес «контролювали» з першого класу. Зізнатися, мені було просто соромно – щойно прийшли в цю школу і вже будемо про щось просити? Це не в моїх правилах, він і так добре вчився. Але з’ясувалося, що для однієї школи забагато «медалістів»… Тож Андрію медалі не дали.
При вступі в медінститут теж не обійшлося без «радянської дійсності». Після 10-го класу ми домовилися із репетиторами, Андрій щодня їздив до них із Новояворівська за 30 кілометрів – коли маршруткою, коли електричкою. Нас попереджали, що на вступних іспитах сидить людина з ректорату та ставить абітурієнтам питання, яких немає в шкільній програмі, аби «зарізати». І репетитори «пропрацювали» з Андрієм ці питання. Проте все одно його «потопили» на творі з української мови, сказали, що не до кінця розкрив тему.
Словом, того року ми «пролетіли» і у львівський медінститут не вступили. Врешті, я мав знайомого у Петрозаводську, в Республіці Карелія, де служив в армії. Він запропонував вступати у тамтешній медінститут. За рік навчання Андрію прийшла повістка в армію. Тоді призовників, зазвичай, забирали в Афганістан…
…Так розумію, вам знову довелося підключити усі свої зв’язки?
Звичайно! Слава Богу, минулося. Андрій тоді вже був студентом-медиком, тому відслужив у тодішньому Калініні (тепер місто Твєрь) у військовому госпіталі. А після армії спробував перевестися на навчання до Львова. Вдалося його поновити на факультеті стоматології Львівського медінституту (хоча в Росії навчався на лікувальному).
То коли музика все ж взяла гору?
Ми з Ольгою Михайлівною навіть уявити не могли, що Андрій стане відомим музикантом, хоча його мати – вчителька музики, всіляко цьому сприяла. Свого часу він навіть закінчив семирічку музичної школи. А «Скрябін» почав формуватися в його кімнаті у нас квартирі в Новояворівську. Хлопці збиралися, сперечалися… Загалом їх було чоловік двадцять, які поділялися на п’ять-шість різних гуртів.
Пам’ятаю, один із перших фестивалів «Молода Галичина» у Новояворівську. Андрій був високий і худий, через це мав кличку «Кіл». Ми з Ольгою думали: «Чим би дитя не тішилось, аби не плакало». Запал пройде, освіту здобуде…
Інтернатуру він проходив теж в Новояворівську. Тоді полікувати зуби до нього вишиковувалися у чергу бабусі. Між собою перешіптувалися: треба йти до молодого лікаря, бо робить добре і грошей не бере (сміється).
Але з медициною не склалося?
Відпрацювавши рік стоматологом, Андрій поклав нам на стіл диплом. Сказав, що свою місію виконав, а далі займатиметься тим, що до душі. Тобто, музикою. Далі були Київ, безгрошів’я, довгий шлях до слави. І врешті – концерти, хіти, перші місця у хіт-парадах, слава…
Сильно підірвала Андрія війна на сході?
Так, він ніяк не міг збагнути – чому? Ще бувши в армії йому, як медику, довелося надавати допомогу постраждалим внаслідок землетрусу у Вірменії у 1988 році. Він тоді надивився на біду, горе, кров, сльози… Також у госпіталі, в якому служив, проходили реабілітацію «афганці», наслухався їхніх історій. І от, коли почалася війна на Донбасі, він провів паралель, казав, що це все те саме – та ж біль людська і трагедія. Це закарбувалося в його серці.
Чим закінчилося слідство щодо його загибелі? Невже так і не знайшли винних?
Нічим. Воно й не розпочиналося. Ми не хочемо зайвий раз піднімати цю тему, адже в Києві живе його родина.
Чи це просто аварія? Не знаю… Адже нікого не покарали, справу одразу закрили, а молоковоз, який нібито вранці віз молоко з ферми і в нього в’їхав на своєму авто Андрій, виявився порожнім. Нашого сина не повернеш, але ми всі добре знаємо, чим закінчилися розслідування загибелі Чорновола, Гонгадзе… Ми малі люди, що зможемо довести? Нехай усе залишається, як є.
З нагоди роковин загибелі Андрія будуть якісь поминальні заходи?
Останнім часом здоров’я похитнулося – роки беруть своє. Слава Богу, хоч коронавірус оминув. Ми живемо особняком, ні з ким особливо не стикаємося, стараємося поменше з дому виходити, уникаємо скупчення людей. Але 2 лютого, як завжди, у нашій брюховицькій церкві Різдва Пресвятої Богородиці проходила поминальна панахида за Андрієм, а згодом усі підемо на кладовище. Так робимо щороку.
Мирослава Бзікадзе
↓Поділитися з друзями в Facebook↓

↓Тисни «Подобається» і отримуй тільки кращі пости в Facebook↓
Джерело